Щастя любить тишу: чому в Україні прийнято мовчати про хороше і говорити про погане

"Щастя любить тишу", "не кажи гоп, поки не перескочиш", "хто надто радіє - довго не сміятиметься" - подібні фрази ми чуємо ще з дитинства. Вони ніби вшиті в голову, як фоновий шум. І з часом починає здаватися, що радіти відкрито - це небезпечно. А от скаржитися, навпаки, якось спокійніше.

Чому в нашому суспільстві простіше говорити про проблеми, ніж про успіх? Психологиня Світлана Гліган пояснює це не модою і не характером, а глибшими речами - історичною пам’яттю та колективним досвідом.

Страх успіху як спадщина минулого

Ідея, що за щастя обов’язково прилетить "плата", з’явилася не на порожньому місці. Світлана Гліган нагадує: століттями в Україні бути багатим, успішним чи просто "видимим" означало ризикувати.

Розкуркулення, репресії, доноси. Досягнув чогось - і ти вже на олівці. Збудував хату, розвів господарство, маєш добрий врожай - чекай гостей, але не тих, яких хочеться.

Цей механізм був дуже простий і жорсткий: якщо в тебе є більше, ніж у інших, значить, ти небезпечний. А небезпечних прибирали. І ця логіка, як каже психологиня, не зникла - вона просто осіла десь глибоко в підсвідомості.

Тоді фраза "щастя любить тишу" буквально могла врятувати життя. А сьогодні вона працює як внутрішній гальмо - ніби не можна радіти голосно, бо раптом щось зіпсується.

Чому ми змагаємося не успіхами, а проблемами

Якщо придивитися, багато звичайних розмов виглядають дивно. Двоє людей зустрілися - і починається не "як добре живу", а "а в мене ще гірше". У кого складніша робота, дорожчі ліки, важчі діти, менше грошей.

Світлана Гліган пояснює це так: скарги - це соціально безпечна валюта.

Коли людина ділиться чимось болючим, вона майже гарантовано отримує співчуття. А якщо інша відповідає тим самим - виникає відчуття близькості, ніби ви з одного табору, - говорить психологиня.

Інакше кажучи, через проблеми легше будувати контакт. Радість же працює навпаки - може викликати заздрість, дистанцію, напруження. Не всі готові слухати про чужі перемоги, зате про чужі труднощі - майже завжди.

Радіти - значить ризикувати

Ділитися успіхом - це певний виклик. Ти ніби виходиш наперед і кажеш: "у мене щось вийшло". А це вже робить тебе помітним. І в нашій культурі помітність досі асоціюється з небезпекою, навіть якщо логічно ми розуміємо, що часи інші.

Тому виходить парадокс: проблеми зближують, а радість ізолює. Про біль говорити легше, ніж про щастя. Бо біль - це "свій", зрозумілий, знайомий. А успіх - щось підозріле, ніби не для всіх.

І десь між цими установками ми й живемо - трохи стримуючи себе, трохи зменшуючи свої досягнення, щоб, боронь Боже, не наврочити.