Кожна історія повернення — це не просто рішення зібрати валізу назад. Це глибокий внутрішній злам, пошук себе у вже зміненій країні, яка переживає війну. Часто — це біль, тривога і надія, яка все ще тримається десь на дні серця. Але повернення таки відбувається. І соціологи уважно фіксують, хто саме та з яких причин знову переступає український кордон.
Хто повертається в Україну під час війни і чому: соціологічний погляд
Хвиля еміграції з України після початку повномасштабної війни була безпрецедентною — мільйони людей залишили домівки у пошуках безпеки. Та попри всі труднощі, є ті, хто вирішує повертатися. Часто — не маючи чіткого плану. Просто тому, що там — не вдома.
Соціолог Володимир Паніотто, аналізуючи динаміку міграції, зазначає: якщо раніше найчастіше поверталися родини з дітьми, то зараз — переважно літні люди або ті, хто не має родини. Тобто ті, кому особливо важко інтегруватися в іноземне середовище без підтримки.
Що змушує людей їхати назад під час війни
Як не дивно, головний фактор повернення — це не покращення ситуації на фронті. За словами Паніотто, для 70% тих, хто повертається, визначальним є бажання бути поруч із рідними. У часи, коли життя так нестабільне, потреба в близькості перемагає навіть страх.
Серед інших причин:
- пошук роботи (28%),
- проблеми з житлом за кордоном або надія знайти його в Україні (23%),
- відчуття, що ситуація вдома хоча б трохи стабілізувалась (8%).
Є й ті, хто зіштовхується з бюрократією, втратою соцдопомоги чи зміною політики щодо біженців у країнах перебування — це теж штовхає назад.
Не всі, хто поїхав, планують повертатися
Паніотто звертає увагу і на інший тренд: чимало українців уже почали будувати нове життя за кордоном. Якщо там є стабільна робота, можливість навчання для дітей чи лікування для хворих родичів — повертатися стає менш логічним.
Іноді люди не повертаються, бо вже втратили все, що тримало їх тут. Дім зруйновано, родичі роз’їхалися, а сама Україна — вже ніби інша. Для багатьох — це важкий вибір, де немає правильного рішення.
Деякі країни пом’якшують, інші — ускладнюють умови для українців
На прикладі Канади — тамтешній уряд офіційно заявив, що не буде висилати українців, навіть якщо у них завершиться статус тимчасового захисту. Тобто людям дають шанс адаптуватися і залишитися.
А от у Європі ситуація складніша. Наприклад, Німеччина намагається частково обмежувати в’їзд нових біженців. І навіть якщо судова система стає на бік українців, уряд має механізми для посилення контролю. Це створює додаткову напругу, особливо для тих, хто ще не встиг осісти.
Кілька важливих нюансів, про які рідко говорять
- Деякі люди повертаються, бо за кордоном опинилися в повній ізоляції. Без мови, друзів, звичних речей — починається сильна депресія, навіть попри матеріальну підтримку.
- Є випадки, коли батьки повертаються додому, залишаючи дітей в безпечній країні — лише через ностальгію чи тиск від родичів.
- Усе частіше трапляються історії, коли родина розділяється надовго: частина — тут, частина — там. І ніхто не знає, як і коли зможуть знову жити разом.
Повернення в країну, де триває війна, — це не акт героїзму і не ознака безрозсудності. Часто — це єдиний спосіб залишитися собою. Повернутися до рідного простору, навіть якщо він більше не такий, як раніше. І поки одні шукають безпеки, інші — повертаються до коріння. Бо інколи серце — сильніше за логіку.