Потенціал до 300 МВт: коли малі ядерні реактори стануть реальністю для України

Останнім часом усе частіше говорять про малі ядерні реактори — такі собі "міні-АЕС", що можуть стати новим серцем української енергетики. Ідея не свіжа, але зараз вона набуває реального змісту. Потужність — до 300 мегаватів, наче кілька великих турбін, тільки без диму, без вугілля, без залежності від газу. Україна планує запровадити ці технології, але, чесно кажучи, чекати результатів доведеться довго — років 10–15, не менше. Оптимісти кажуть — десь після 2035-го.

Держава вже крок за кроком збирає потрібні деталі — пишуться закони, малюються схеми, готується дорожня карта. Усе це, здається, не просто бюрократія, а спосіб пояснити інвесторам: "ми готові". І тут поруч — американці з Держдепу, які допомагають порадами, досвідом і, можливо, колись — технологіями.

Що ж це за "малі" реактори

Їх можна уявити як великі сталеві капсули, що збираються на заводі й потім доставляються туди, де потрібна енергія. Потужність у межах 10–300 мегаватів — для міста середнього розміру більш ніж достатньо. І головне — безпечніше, компактніше, простіше. Не треба будувати величезну станцію, все в одному корпусі, мов фабричний конструктор.

Але є нюанс: у світі таких реакторів поки що майже немає. Одні країни ще експериментують, інші лише почали зводити демонстраційні об’єкти. Це не масове явище, радше спроба зазирнути в майбутнє. Україна хоче приєднатися до цієї гонки, хоча поки — більше в ролі учасника, ніж лідера.

Чому це потрібно саме нам

Аргумент простий: безвуглецева енергетика. Україна прагне поступово відмовитися від вугілля, але чим його замінити? Малі ядерні реактори можуть стати тією самою "золотою серединою" — не така дорога, як велика АЕС, і не така нестабільна, як вітер чи сонце.

Експерт Володимир Омельченко з Центру Разумкова каже, що все це звучить чудово, та без техніко-економічних розрахунків — лише ідея. Потрібно знати, коли це окупиться, як це вплине на тарифи, і, зрештою, хто заплатить за будівництво. Під час війни це питання особливо болюче — грошей катастрофічно бракує.

Він додає: над цим напрямком в Україні працюють не перший рік. У "Енергоатомі" навіть створили спільну групу з американською компанією Holtec. Проте шлях ще далекий. Реально очікувати запуск перших реакторів, на його думку, можна хіба після 2035-го, а може, й пізніше.

Як усе відбувається за кулісами

Зараз уряд збирає докупи юридичні й технічні основи. Створюють законодавчу базу, щоб легше було отримати дозволи, і щоб інвесторам було зрозуміло, куди вони вкладають. Паралельно малюють "дорожню карту" — своєрідний план маршруту: від перших досліджень до запуску. У жовтні вже навіть показали її структуру в Міністерстві енергетики.

Держава домовляється з науковцями, виробниками, донорами. Йдеться не тільки про майбутні реактори, а й про довіру — бо кожен новий об’єкт потребує згоди людей, які житимуть поруч. Де їх ставитимуть? Можливо, на базі старих теплових станцій. Там уже є інфраструктура — підведена електрика, вода, логістика.

Малі реактори — великі плани

Україна зараз спільно з Держдепом США вивчає, де саме можна розмістити такі модульні реактори. Дивляться на промислові зони, на колишні ТЕС, на великі енергоємні підприємства — наприклад, металургійні комбінати. Для них це був би ковток свіжого повітря: стабільна енергія, незалежність від коливань газу, менше шкідливих викидів.

Хтось може сказати — фантастика. Але колись і сонячні панелі здавалися дорогою забавкою, а тепер стоять на кожному даху. Усе починається з ідеї, потім із прототипу, а далі — з віри, що це можливо.

Коли технології зустрічають реальність

Україна стоїть на порозі складного вибору. З одного боку — величезна потреба в стабільній енергії, з іншого — ризики, фінанси, час. Малі ядерні реактори можуть стати одним із рішень, але лише тоді, коли за словами з’являться конкретні проєкти, а за проєктами — перші блоки.

Цей шлях не буде швидким, але, можливо, саме він визначить, чи зможе країна через двадцять років бути енергетично незалежною. Бо у світі, де все дорожчає і нестабільність стала новою нормою, мати власне джерело чистої енергії — це не просто технологія. Це питання виживання.