Українці в Європі: як змінилася ситуація з підтримкою та життям біженців у 2025 році

Уже понад чотири мільйони українців залишаються за межами країни — у Польщі, Німеччині, Чехії, Італії, Іспанії та десятках інших міст, які стали для них тимчасовим домом. Хтось називає це "новим початком", хтось — "вимушеним притулком". Після двох років війни більшість уже адаптувались: знайшли житло, роботу, школи для дітей. Але, як кажуть самі переселенці, усе змінюється — і не завжди в кращий бік.

Скільки нас за кордоном

За підрахунками Євростату й ООН, станом на жовтень 2025 року поза межами України живе близько 4,3 мільйона наших громадян. Найбільше — у Польщі (близько 950 тисяч) та Німеччині (870 тисяч). Чимало українців також оселилися у Чехії, Італії, Іспанії. У деяких містах навіть з’явилися вулиці чи кафе, де переважно чутно українську.

Проте разом із відчуттям безпеки прийшло й нове випробування — скорочення державних програм допомоги.

Менше виплат — більше вимог

2025-й став роком, коли Європа змінила тон. Польща залишає безоплатне проживання лише для вразливих категорій — сімей із дітьми, пенсіонерів, людей з інвалідністю. Чехія запровадила перевірку доходів: якщо заробляєш більше мінімуму, то держава вже не допоможе з орендою. У Німеччині все ще щедріше, але там акцент роблять на працевлаштуванні — хто працює, той поступово втрачає право на соціальні виплати.

Проте повного згортання допомоги поки не буде. ЄС обіцяє підтримувати найбільш вразливих принаймні до кінця 2026 року. Тобто родини з дітьми, люди з інвалідністю та пенсіонери все ж не залишаться сам на сам.

Працювати, щоб вижити — і жити

Попри все, українці, як завжди, не здаються. Уже понад 60% працездатних мають роботу або власну справу. Найчастіше — у сфері послуг, догляду, логістики, освіти чи ІТ. У Німеччині наші медсестри стали справжньою опорою для клінік. У Чехії українці відкривають кав’ярні, у Польщі — майстерні, у Італії — невеликі бізнеси з догляду за літніми людьми.

А діти? Для них створюють усе можливе, аби не відривати від рідної мови. У Польщі вже понад тисячу шкіл мають українських асистентів. У Німеччині — сотні інтеграційних класів. У Чехії — навіть онлайн-уроки, де частину предметів викладають українською. Бо як би не було, дитинство має продовжуватись.

Між двома світами

Якщо спитати, чи хочуть українці повертатися, відповідей стільки ж, скільки й історій. За даними дослідження KSE, близько 35% готові повернутися, коли стане безпечно. Ще 40% не визначились. І близько чверті вже розглядають життя в Європі як постійне.

Усе залежить від того, що чекає вдома: робота, житло, освіта для дітей. Хтось боїться починати спочатку. А хтось каже: "Ми все одно повернемось, бо тут — не наше небо".

Європа змінює підхід

Тенденція очевидна — замість "допомагати всім" Європа робить ставку на інтеграцію. Відтепер українців мотивують працювати, вчити мову, платити податки. Це не відмова, а скоріше сигнал: час ставати частиною спільноти, не просто гостем. І, мабуть, у цьому є сенс. Бо той, хто має друзів, роботу і впевненість у завтрашньому дні, перестає відчувати себе біженцем.

Повернення додому

Для України тепер ключове — не втратити зв’язок зі своїми людьми. Бо ті, хто повернеться, привезуть не лише валізи, а й новий досвід, знання, бачення. І це може стати основою для справжньої відбудови. Тільки потрібно готуватись уже зараз — створювати робочі місця, програми підтримки, відкривати двері тим, хто хоче повернутися.  Коли війна закінчиться, важливо, щоб Україна знову стала місцем, куди хочеться приїхати, а не лише повернутись.