(Не)тимчасовий прихисток: як транзитне містечко у Кам’янському стало домом

Транзитне містечко для переселенців у Кам’янському відкрили ще 15 квітня 2015 року. Тоді його будували як тимчасове житло для тих, хто втратив дім на початку війни. Містечко мало стати проміжним етапом на шляху до нового життя. Проте згодом стало зрозуміло, що багатьом його тимчасовим мешканцям нікуди рухатися далі. Транзитне містечко стало для них домом, передає "Правда. Життя".

Містечко розташоване на лівому березі міста Кам’янське у Дніпропетровській області. На огородженій парканом території облаштовані 30 модульних будинків сімейного типу та чотири гуртожитки по 14 кімнат у кожному. У них прихисток можуть знайти майже 500 людей. Кімнати тут маленькі, проте людям доступні всі зручності.

Самі будинки-модулі – це прості білі коробки, проте за квітами та деревами невибагливу архітектуру майже непомітно. Озелененням займалися і працівники містечка, і самі мешканці. Розписи на стінах кімнат, квітники, невеликі городи за саморобними парканами – люди тут можуть створювати свій тимчасовий дім таким, яким самі хочуть його бачити.

Ми в жодному разі не забороняємо творчість, і кожний клаптик землі використовуємо, щоб озеленити. Коли модульне містечко лише відкрилося, тут нічого не було, пустир. Все висаджували самі, створили райський куточок, місто-сад і пишаємося цим. Затінок, затишок, зелень. Ми деякий час навіть город намагалися розбивати: цибулю, помідори, огірки вирощували, навіть врожай збирали, та згодом зрозуміли, що зусиль більше, ніж користі. Але ми ним пишалися, – сміється Оксана Петрівна, адміністраторка транзитного містечка.

Тут працює лише семеро людей, проте завдяки спільним зусиллям все вдається підтримувати у порядку.

У нас все організовано, – розповідає Оксана Петрівна. – Люди, які у нас живуть, дуже допомагають, завжди швидко на допомогу приходять. Ми – спільнота, маленьке село.

Оксана Петрівна, яка працює тут з 2016 року, до того була адміністраторкою та головною бухгалтеркою готелю.

З людьми я завжди працювала, – каже вона, – А тут ті ж самі обов’язки, але люди вже зовсім інші.

Вона – одна з перших, хто зустрічає людей, які приїжджають у транзитне містечко. Бачить понівечені машини тих, кому вдалося вибратися з пекла, слухає про незліченні трагедії, підтримує та допомагає облаштуватися. Береже у своїй пам’яті історії, які їй довелося почути за 7 років роботи в містечку.

Хто живе у містечку

Загалом модульне містечко розраховане на проживання 472 людей одночасно. Зараз тут живуть 190 мешканців, з яких 50 – діти. Більшість приїхали з Луганської, Донецької та Харківської областей.

За словами адміністраторки, містечка з початку повномасштабного вторгнення через нього пройшли майже тисяча людей. Дехто зупинявся тут транзитом: тим, хто знає свій маршрут, вистачає декількох днів, а подекуди й однієї ночі, щоб їхати далі. Проте приблизно половина з тих, хто живе в транзитному містечку, облаштувалися ще у 2015 році.

За словами Оксани Петрівни, місто опікується інтеграцією внутрішньо переміщених осіб. Зараз у Камʼянському проживають понад 23 тисячі ВПО, але це єдине місце компактного проживання тут.

Нікого без уваги не залишають, приймають як рідних, – зауважує пані Оксана. – Сюди регулярно приїжджає служба зайнятості, пропонують різні вакансії, запрошують на курси. Робота у місті є, хто хотів працювати – влаштувалися. Медична допомога є, юридична, психологічна і для дорослих, і для дітей.

Наталя Леонідівна (70 років) – одна з тих, хто живе тут чи не найдовше. Транзитне містечко відкрилося у квітні, а вже у липні вона з чоловіком, донькою та онуками заїхала сюди, втікаючи з Луганщини. Її рідний Алчевськ окупований з 2014 року.

У молодості я працювала начальницею оснащення ремонтно-будівельного цеху. Проте коли у 92 році завод закрили, ми з двома хлопцями поїхали у Польщу та купили механічні станки. Так я почала займатися власною справою. У нас був бізнес: пластикові вікна робили, ролети, жалюзі. Після початку війни я спочатку поїхала до родичів, згодом опинилися в Кам’янському, – розповідає Наталя Леонідівна.

Пані Наталя пригадує, як гарно її тут прийняли, і як важко їй було звикнути ділити 12 квадратних метрів на 4 осіб. Проте це навчило її жити, зважаючи на інших.

Люди всі різні, – розповідає вона. – З 2015 року я стількох людей зустріла, що й не злічити. Це я з чоловіком приїхала, а самотні люди мають звикнути один до одного, у кожного свій характер. Я з усіма знаходжу спільну мову.

Спочатку пані Наталя допомагала усім тут облаштуватися, а три роки тому її взяли у штат і вона допомагає прибирати територію.

Я все роблю, не сиджу на місці. Я живу. Немає значення, де. Додому хотілося спочатку, а тепер я просто живу і роблю те, що робила б там. От потрібно квіточку посадити – я посадила. Під лежачий камінь вода не тече. Треба постійно щось робити, – каже жінка.

З 2016 року до 2021 кількість мешканців містечка майже не змінювалася, проте після початку повномасштабного вторгнення люди знову почали прибувати. Серед них і Ганна, яка виїхала з Маріуполя з сином та чоловіком. Вона живе у модульному містечку вже понад рік. Її будинок в рідному місті знищено.

2 квітня 2022 року, коли її чоловік почув про зелений коридор, Ганна нашвидкуруч зібрала на трьох маленьку сумку. Проте, коли вони доїхали, виявилося що безпечного шляху з міста немає.

Якби ми повернулися додому, ми б вже не виїхали, тому що на сході міста вже зайшли російські військові. Під окупацією я жити не хотіла, – каже Ганна.

Після цього певний час вони жили у знайомих, в районі, де на той час було безпечніше. Згодом обстріли почалися й там. На щастя, з другої спроби Ганні та її родині вдалося виїхати.

Коли ми їхали, я міста взагалі не впізнавала. Це були суцільні руїни, тіла лежали накриті… Дуже багато тіл. Які була можливість віднести з вулиці – складали коло лікарень. Писали записки, якщо знали, хто це.

Коли ми приїхали вже в Запоріжжя, нас повезли в дитячій садочок. Ми всі брудні були. Я до цього два тижні не дивилася в дзеркало. Коли я себе побачила перший раз, я зрозуміла, що постаріла на десять років, – пригадує жінка.

Ганна пригадує, як люб’язно їх зустріли у цьому модульному містечку.

Я дуже раділа, що я в ліжку, що можу спати й не думати, що треба кудись бігти, боятися за безпеку своєї родини, своєї дитини. Я щаслива, що тут ми усі разом, – каже жінка.

Ганна з сім’єю неодноразово думала, що робити далі. Але ні сил, ні ресурсів для руху далі у них не має. Ганна досі не звільнилася з Маріупольського порту.

Багато хто звільнився, а я не хочу. Я впевнена, що повернуся і буду там працювати. В українському Маріуполі, в українському нашому порту. Я не хочу зрадницею бути. Я впевнена, що все буде добре. Рано чи пізно, – впевнена Ганна.

Потреби транзитного містечка

Це місце стало єдиним домом для багатьох людей. Із незнайомців воно створило спільноту, яка разом будує своє місто-сад.

Проте, яким би затишним працівники та мешканці його не зробили, містечко все ж будувалося як транзитне і не розраховане на довгострокове проживання. Гарантійний термін обслуговування закінчився за три роки після відкриття.

Побутова техніка, електромережі та й самі будиночки потребують ремонту. Централізованого опалення тут немає, так само як і газу та гарячої води. Все працює на електриці: кухонні плити, бойлери, обігрівачі та вентилятори.

Взимку рахунки за електроенергію доходять до мільйона гривень. Містечко живе за кошти міського бюджету. Також мешканцям, які живуть у містечку, допомагають благодійні фонди, зокрема "Стабілізейшен Суппорт Сервісез", який за підтримки CARE та Бюро гуманітарної допомоги USAID нещодавно допоміг модернізувати електрику в транзитному містечку, а також передав устаткування та засоби гігієни.

З початком холодів багато людей почнуть переміщуватися із зон бойових дій, і зараз містечко потребує допомоги, щоб прийняти якнайбільше людей, які будуть змушені шукати новий дім.