"Щастя любить тишу", "не кажи гоп, поки не перескочиш", "хто надто радіє - довго не сміятиметься" - подібні фрази ми чуємо ще з дитинства. Вони ніби вшиті в голову, як фоновий шум. І з часом починає здаватися, що радіти відкрито - це небезпечно. А от скаржитися, навпаки, якось спокійніше.
Чому в нашому суспільстві простіше говорити про проблеми, ніж про успіх? Психологиня Світлана Гліган пояснює це не модою і не характером, а глибшими речами - історичною пам’яттю та колективним досвідом.
Страх успіху як спадщина минулого
Ідея, що за щастя обов’язково прилетить "плата", з’явилася не на порожньому місці. Світлана Гліган нагадує: століттями в Україні бути багатим, успішним чи просто "видимим" означало ризикувати.
Розкуркулення, репресії, доноси. Досягнув чогось - і ти вже на олівці. Збудував хату, розвів господарство, маєш добрий врожай - чекай гостей, але не тих, яких хочеться.
Цей механізм був дуже простий і жорсткий: якщо в тебе є більше, ніж у інших, значить, ти небезпечний. А небезпечних прибирали. І ця логіка, як каже психологиня, не зникла - вона просто осіла десь глибоко в підсвідомості.
Тоді фраза "щастя любить тишу" буквально могла врятувати життя. А сьогодні вона працює як внутрішній гальмо - ніби не можна радіти голосно, бо раптом щось зіпсується.
Чому ми змагаємося не успіхами, а проблемами
Якщо придивитися, багато звичайних розмов виглядають дивно. Двоє людей зустрілися - і починається не "як добре живу", а "а в мене ще гірше". У кого складніша робота, дорожчі ліки, важчі діти, менше грошей.
Світлана Гліган пояснює це так: скарги - це соціально безпечна валюта.